Як захистити власні кордони та як відмовити колезі так, щоб не образити й не зіпсувати стосунки в колективі?
До нас звернулася вчителька і попросила прокоментувати таку ситуацію:
«На мою думку, однією з передумов успішного проведення уроків вчителем є його гарний психологічний стан. Тому я намагаюсь залишати сімейні проблеми вдома, а шкільні — на роботі. Але бувають моменти, коли і в колективі є фактори, які негативно впливають на емоційний стан.
Існують люди, яким дуже важливо говорити про свої проблеми: реальні чи вдавані. Наприклад, в мене є колега, яка дуже любить розповідати про все погане у своєму житті. Коли я приходжу на роботу в гарному настрої, налаштована реалізувати на уроках нові ідеї, вона з порогу починає жалітися на ті чи інші життєві негаразди. Це відбувається майже щодня. Як ввічлива людина, я починаю слухати, співчувати, перейматися певною ситуацією, що впливає на мій емоційний стан не найкращим чином. При цьому буває таке, що в мене самої певні проблеми, проте намагаюся не обтяжувати ними інших.
Порадьте, будь ласка, як правильно вчинити. З одного боку, хочеться підтримати людину у дійсно складній ситуації, з іншого — як не нашкодити собі? Мені властива емпатія, тому чужі проблеми я переживаю, як свої.
Інша проблема, яка мене пригнічує — моє невміння казати «ні». З дитинства я була старанною ученицею, потім студенткою, а тепер — вчителькою, яка виконує всі доручення, відповідально ставиться до роботи. Останнім часом я стала міркувати про те, що часто виконую навіть те, що шкодить моєму фізичному або ментальному здоров’ю.
Наприклад, коли в закладі освіти починають впроваджуватися нові методи, вивчатися певні питання, то частина колективу докладає зусиль, щоб реалізувати заплановане, а інша — обирає пасивну позицію. До мене звертаються колеги, щоб я виконала певне завдання замість них. Чую: «Ти ж розумна, добре розумієшся в технологіях, зроби».
Коли є вільний час, то з радістю допомагаю. Проте бувають такі випадки, коли беру участь в декількох проєктах і фізично не можу взяти на себе ще більше обов’язків. Але оскільки мені складно відмовити іншим, то часто я опиняюся в ситуаціях, коли виконую чиюсь роботу, а потім до ранку роблю свою. При цьому, коли я пропоную допомогти людині опанувати певний інструмент чи програму, чую відмови. Складається враження, що дехто обирає позицію «я не вмію і вчитися не хочу».
Порадьте, будь ласка, як захистити власні кордони та як відмовити колезі так, щоб не образити і не зіпсувати стосунки в колективі?»
Коментує Ірина Гнєзділова, психологиня, експертка Спільноти сучасних учителів і психологів.
«Чудово, що ви вмієте розділяти сімейні та робочі обов’язки, налаштовуючи себе на роботу. Це надзвичайно важлива навичка, що допомагає підвищувати продуктивність роботи й свідчить про вашу усвідомленість, професіоналізм і тактовність.
Те, що колеги прагнуть ділитися з вами своїми турботами, свідчить як про вашу емпатійність, так і про вашу складність будувати власні кордони. Дана навичка є надзвичайно важливою для збереження ментального здоров’я.
У вашому прагненні підтримати людину, не нашкодивши собі, можуть бути корисними декілька моментів:
- Створіть внутрішнє налаштування на спілкування з колегами, що намагаються ніби «навішати» на вас свої проблеми. Усвідомте, що навіть маючи щире бажання допомогти, ви не можете вирішити проблеми іншої людини, оскільки це її відповідальність. Тут може бути допоміжною фраза, яку ви подумки повторюєте після спілкування з колегою, щоб «відділитися» від складних переживань, що виникли в процесі бесіди. Як приклад, пропонуємо фразу, яку радить психологиня Світлана Ройз для працівників “допомагаючих” професій «Я співчуваю тобі, я з тобою. Але ти, це ти, а я – це я. Ми різні.»
- Спробуйте подумати про те, що у ситуаціях спілкування ви можете турбуватися не тільки про співрозмовника, а і про себе. Це важлива навичка яка називається «самоспівчуття». І багатьом, дійсно, важко проявляти його стосовно себе. Про те, як розвивати самоспівчуття, ми говорили на одному з наших вебінарів.
- Поділіться з колегою своїми почуттями. Деякі люди не мають достатнього рівня емпатії й не можуть простежити, як їхні слова та інтонації впливають на співрозмовника. Тож якщо ви щиро і тактовно поділитеся своїми переживаннями, це не образить колегу, а дасть їй більше розуміння про те, що відбувається. Звучати така фраза може приблизно таким чином: «Я дякую тобі за довіру, за те, що ти щиро ділишся своїми переживаннями зі мною. Я співчуваю тобі і іноді мені так складно відділитися від цих переживань. Я також засмучуюся і мені важко далі вести уроки. Чи можемо ми виділяти час для таких бесід, наприклад, вже після уроків?» (якщо ви справді готові його виділяти).
- Якщо після того, як ви поділилися своїми почуттями, колеги продовжують ігнорувати їх і «навішувати» на вас свої негативні переживання, варто поміркувати про те, як вибудувати у спілкуванні чіткіші особисті кордони, оскільки вашою увагою, найімовірніше, зловживають.
Однією з технік, що допомагає вибудовувати особисті кордони, є техніка «асертивного “ні”». Вона буде дуже допоміжною в тих ситуаціях, коли ви не хочете брати на себе додаткову роботу, говорячи про своє невміння сказати «ні».
Асерт́ивність (англ. assertiveness) — здатність людини відстоювати свою точку зору, не порушуючи моральних прав іншої людини. Це поведінка, що поєднує внутрішню силу та ввічливість у стосунках з іншими людьми.
Асертивність – це «золота» межа між агресивною поведінкою, де ми, дійсно, можемо образити іншу людину, і пасивною поведінкою, під час якої ми ігноруємо власні бажання та ресурси.
Прагнучи сказати «ні» асертивно, ми можемо дотримуватися такого шаблону:
- Подякувати співрозмовнику за те, що він цінує ваш досвід або прагне зробити щось саме з вами, тобто цінує вашу компанію.
- Спокійно, але впевнено, сказати «ні».
- Пояснити (але не виправдовуватися), чому зараз ви не можете відреагувати на прохання. Наприклад: «Ні, я не можу зараз допомогти тобі з таблицею, бо маю завершити складання звіту тощо».
- Якщо ви можете запропонувати альтернативу, то можна повідомити про це на даному етапі. Наприклад: «Я можу виділити та це пів години завтра в кінці робочого дня» або «Я можу надіслати покликання на відео про те, як працювати з такими таблицями».
Якщо ваш співрозмовник здатен спокійно відреагувати на таку відмову, це свідчить про те, що він звертався до вас із проханням. Якщо ж у відповідь ви спостерігаєте прояв негативних емоцій, то скоріше за все його прохання було вимогою або мало маніпулятивний характер. Що ще раз свідчить про необхідність будувати особисті кордони у такому спілкуванні.
Пам’ятайте, особисті кордони:
- це частинка нашої внутрішньої захисної системи. Вони допомагають почуватися впевнено і безпечно;
- дають змогу зберігати енергію, не витрачати її на не непотрібні переживання та відчувати себе в гармонії з оточуючими;
- те, завдяки чому ми можемо керувати своїм простором і встановлювати правила взаємодії з іншими.
